Павло Дідула - пластун, випускник УКУ, митець, відеограф. Зараз знаходиться на службі на Донецькому напрямку. Мали можливість провести невеличке інтерв'ю з Павлом та розпитати про його творчу сім'ю, пластування, про життєвий шлях та досвід. 

Як ти потрапив в організацію Пласт? Як це на тебе вплинуло та чим надихає організація?

Мене віддали в Пласт батьки у 7 років разом з братом. Це трапилося частково за ініціативи митрополита Бориса Ґудзяка, який зараз є президентом Українського Католицького університету. Тоді він був одним з тих, хто всяко сприяв тому, щоб Пласт відновлювався в Україні. Тож він зробив такий майданчик для Пласту в новозаснованій Львівській богословській академії, яка потім стала Католицьким університетом (УКУ).  Мій батько працював там у цей час, тож віддав у Пласт мене з братом Юрком. 

Ось так, сам того не обираючи,  я став плодом Пласту. Пласт точно змінив мене на краще. Через середовище, через гру, через добрий змаг.  І зараз я, до речі, теж частково у середовищі пластунів на Донецькому напрямку. І навіть більше - поруч, хоч і в інших бригадах, біля мене два моїх пластових виховники - новацький та юнацький. Вони, до речі, ще між собою не знайомі. 

Пласт вдало спрямував мій юнацький запал і подарував багато радісних моментів – чару Пласту. Юнацькі, новацькі табори, мандри. Усе найкраще, що може запропонувати юність, то я пережив в Пласті: перша закоханість і, зрештою, друга теж. Ну і перші якісь успіхи в пластових таборах. 

Я пам'ятаю, як я став першуном табору, який називався Чорний ліс. Це пов'язано з легендами УПА «Чорний ліс». А зараз я є в 15 бригаді «Чорний ліс». Це дуже цікаве співпадіння також. 

Не тільки Пласт на мене вплинув, бо я мав радість народитися в сім'ї, яка мала що передати. Та звичайно, що Пласт — це великий скарб, за який я вдячний, що таке трапилося зі мною. І досі трапляється, тому що немає колишніх пластунів.

Розкажи про свою сімʼю, який вплив вона мала на твоє становлення?

Усій нашій сімʼї властива соціальна громадська активність. Ми всі в цьому корінимося. Наші предки були прикладом такого. Дідусь був одним з співзасновників Товариства Лева, бабуся теж була активною в боротьбі за права підпільної Церкви та  української мови. Принципово не вступила у комуністичну партію.  У нас якось так, що кожен був долучений до якогось соціального проєкту. 

Батьки були в Товаристві Лева, а Товариство Лева вважається першою громадською організацією після розвалу Радянського Союзу. Мій брат є засновником волонтерського руху  «Будуємо Україну разом». Сестри на різних рівнях залучені до різних  рухів та акцій, обміну студентами з різних регіонів. У кожного є якась історія виховницької діяльності в Пласті і акцій в Пласті. 

Були такі акції обміну як «Різдво разом», «Великдень разом». Я до цього долучався переважно як відеограф. Вони створювали точки дотику людей з різних регіонів України. Для того, щоб люди між собою зналися, щоб не було цієї прірви між Сходом і Заходом. Що, зрештою, було дуже важливим і добре було б, якби воно було до Революції Гідності, до Помаранчевої революції. Бо в цей час через брак комунікації була досить серйозна тріщина між Сходом і Заходом України. Це були ініціативи УКУ, до яких мій батько був активно долучений. А потім ми всі потрошки долучалися і перебирали цю ініціативу. 

Сестри, Ганнуся і Марта, їздили на рік на місії, з організацією «Дім серця» – у Південну Америку. Тобто це теж таке соціальне служіння. 

Батьки дуже все підтримували і, звичайно, що наша діяльність – це теж плід батьківської і маминої підтримки, і любові.

 

Як Пласт вплинув на твоє творче проявлення? Зокрема, створення фільмів, а згодом і платівок?

Якраз Пласт дуже ініціював це і дав можливість творчо проявлятися. Тому що в нас було багато творчого, що можна було реалізовувати: оформлення таборів, складання пісень.

Перші фільми, які я пробував знімати, це все було на пластових таборах. Ідея Пласту якраз у тому, щоб давати молоді спробувати себе у різних речах. Я там себе спробував у всьому. Від військового пластування до мистецького, спортивного. І все мені вдавалося, і я від цього радів. Тому такий творчий, активний спосіб життя, він став способом мого життя. Я так рефлексую світ, я так відповідаю на нього. 

Тому якщо я переживаю глибші емоції, це може вилитися у різній творчості, яка в цей час допомагає  мені пережити цей досвід якісніше.  Наприклад, закоханості – переважно виливалися в музику. Великий спектр емоцій розмальовував фарбами. І те, і інше часто переживав у текстах. 

Кіно та зйомки - це вже інша тема, бо це більш професійний напрямок і, водночас, постійний пошук. 

Те, на чому зосередився найбільше – художній репортаж. З цього я жив до війни, і те, зрештою, до чого я трішечки дотичний навіть і тут. 

Мабуть, через те, що я походжу з родини художників, я завжди був неподалік мольберту і пензликів.  У дитинстві вчився в школі Олекси Новаківського і на мене покладали надії як на художника. Те, що я не пішов вчитися у мистецький заклад було неочікувано для родини. І, зрештою, для мене людина – це створіння, яка робить щось неочікуване. Тож тоді я так і зробив. 

То був мій шлях особистого пошуку. І я подумав, що треба розширити свій світогляд. Бо перш ніж щось робити, треба стати людиною, я так подумав. Я думав, що шлях, який пропонує УКУ, мені в цьому допоможе. І, зрештою, допоміг, хоча я досі на цьому шляху. 

А бути людиною – це теж творчо відгукуватися на речі. Тому ці речі, які ви питаєте, це теж моя спроба бути творцем.

Також я навчався на управлінні неприбутковими організаціями на магістратурі. І в Карпенка-Карого в Києві на режисурі художнього кіно. Хоча там я не закінчив цю програму. 

Як виникла ідея створення платівок? Що вони означають для тебе?

Це такий спосіб осмислення світу і мого місця у ньому – через музику, через малювання, хоча я це називаю писанням. Моя творчість на платівках – це переважно якісь роздуми, втиснуті в простий символізм. Тому дуже важко сказати, що я малюю ці платівки, це радше короткий підсумок фарбами моїх роздумів. 

Наприклад, серія, яка експонується у приміщенні львівської Станиці, це частина великої серії “пам'ять і вдячность”.  Ця серія - спогад про тих, хто віддав життя  у бою з російським окупантом. Це частина виставки, яка була в Католицькому університеті. Я там частинку роздав, а іншу частинку спонтанно вирішив занести в Станицю. Бачите, а воно аж до інтерв'ю дійшло :) 

Чому взагалі платівки? Для мене це не було чимось таким принциповим і не є. Я просто любив створювати з нічого щось. Тобто щось, що хтось вважає сміттям, мені цікаво було, а чи можна з цього зробити щось красиве. По суті, ідея робити світ красивішим, – Пластун любить красу і дбає про неї [13-та точка пластового закону].

Якось я йшов площею Федорова і там зустрів одного безхатька. Уже пізніше дізнався його ім'я - Томаш Орбеллі. Він колись був архітектором, відомим в Грузії. Один з проєктантів міста Батумі. Якось він опинився у Львові і через труднощі та алкогольну залежність став  безхатьком. Останні роки свого життя він малював на різному смітті, продавав це і за це жив.  Зрештою, я дізнався про те, що однієї зими він помер просто на вулиці. Замерз неподалік Порохової Вежі. 

Він в якомусь сенсі став моїм вчителем, бо подарував мені розуміння, що для творчості потрібна лише творчість.  Малювати можна на всьому.  Якось він знайшов платівку, розмалював її і подарував мені. 

Коли він помер, то  у пам'ять про нього я продовжую цей подарунок. Зрештою я побачив, що це цікава основа. Її, по-перше, можна всюди брати, вона легко кріпиться. По друге, мені дуже подобається чорне тло. Народження чогось із темряви, з нічого. Контрастність кольорів на чорному фоні. Також, тоді якраз почалася війна 2014 р., тож чорне тло набуло і іншого сенсу. З того часу війна завжди є чорним тлом моєї творчості. У платівках - це дуже наочно.  Також це частина декомунізації, тому що ці платівки переважно радянське якесь сміття. Тому для мене це вийшов такий комплекс різних шарів того, чому так. 

З плином часу можна говорити про різні платівкові техніки, які народилися за ці 10 років експериментів та сенси, які я вкладаю у це. Різні шари, нанесення та стирання цих шарів і тд. Про філософські сенси цього можна довго говорити. 

Якщо коротко - то я створюю платівки переважно серіями до 10 штук. Інколи просто з'являється якась ідея і я її пишу лише в одному екземплярі. Остання найбільша серія, з початку великої війни  – Тризуб святого Володимира, перші екземпляри з якої теж є на Станиці. Ідея цієї серії - пригадувати  про коріння нашої державності: “988 р. - ось де, як на мене,  корениться українська державність”. Власне цей Тризуб святого Володимира був ще в цих часах і зараз залишається нашим гербом. Тому ця серія була спрямована як подяка для тих, хто долучається до боротьби: іноземців і українців воїнів, і ця серія найбільша з усіх.

Гадаю, що зараз є створено приблизно  700 платівок. Багато десь по світу гуляють -  на аукціонах, як подарунки, як прикраси українських просторів.  Цю серію я шматочками створюю до сих пір. Це все тризуби, але немає однакових. 

Друга за кількістю серія – “пам'ять і вдячність”. Це якраз імена тих, хто віддав своє життя у боротьбі. У мене виставки тривають один день, тому що переважно це аукціони, які одразу розпродую або роздаровую. 

Моя перша виставка – серія “бути з босим”. Це був аукціон, я збирав кошти на лікування хворої ноги духовного наставника руху “вільний простір”  о. Олександра Чумакова. Це було за 3 дні до початку повномасштабної війни, і це була моя перша платівкова виставка.

Також платівки увійшли в естетику “вільного простору”. Це громадський проєкт, до якого я активно дотичний, -  альтернативні студентські гуртожитки. Співоселі для небайдужої проактивної молоді. Чомусь платівки найбільше асоціюються з вільними просторами. Мабуть, тому, що платівки увійшли в моє життя паралельно з “вільним простором” і багато їх я залишив саме на стінах осередків ВП. Я в такий спосіб комунікував сенси із спільнотами. Моя своєрідна форма діалогу із рухом. У кожному просторі є платівки. До речі, не лише мої. Писати платівки стало звичаєм на декотрих із просторів. Можна порівняти із писанням писанок. 

Тут, у моєму військовому розташуванні, теж є стіна з платівками. Наш з побратимами невеличний куточок затишку.  І мені цікаво створювати такі куточки. Мені здається, що певний затишок він змінює і стосунок між людьми, а це ключова річ, про яку місія платівок також. Вони або про щось пригадують, або до чогось ведуть. Це як певний текст, якесь слово. Я б сказав, що за кожною платівкою стоїть певне слово, певна теза, яка покликана закорінити людину в чомусь важливому, допомогти знайти себе в цьому світі. 

Тому в залежності від того, як я рефлексую світ, такі тези я і говорю. Тоді це відгукується у платівках. Або це якесь особисте пережиття. Зараз найгучніше звучить, звичайно, теза про важливість української державності для всього світу. І це платівка Тризуб Святого Володимира. 

Мені здається, що певний затишок він змінює і стосунок між людьми, а це ключова річ, про яку місія платівок також.

 

Про що для тебе твої відеороботи? 

Я б хотів, щоб мої роботи були відбитком часу. Чи то репортажі, чи інтерв'ю, щоб вони розповідали про історію, яку переживаємо зараз. Найбільша робота – це фільм «Бути разом», фільм про дружбу в часі початку повномасштабної війни. Про Дмитра Пащука, Артема Димида та інших. Це якраз про тих хлопців, які у фільмі, я залишив і платівковий  відбиток на стіні станиці.  

Що для тебе є джерелом сили і підтримки в цей час? 

Одним з обов'язків пластуна, які він промовляє під час Пластової присяги – є вірність Богу і Україні. Я думаю, що це і є ці стовпи. Стовпи ідентичності і надії. 

У цьому напрямку можна багато питань ставити і знаходити багато відповідей. Або не знаходити. Радше друге. Тоді залишається лиш надія. Нічого страшного. На те вона і є надія. 

А Україна – це великий  подарунок, який потрібно мати мужність і силу прийняти. Гадаю, цей подарунок можна взяти лише силою. Що, власне, ми і робимо. 

Тому я думаю, що так важко воно і відбувається. До цього подарунку українській нації потрібно дозріти, дорости. Пласт це робить. Готує до прийняття цього неймовірного подарунку - України. Відкриває очі на те, що очима не побачити. І я вдячний, що мої заспані очі хоч трішки привідкрились завдяки Пластовій грі. 

Щодо будення, поза роботою, тут - то я люблю часом щось готувати, читати, бігати берегом річки. Усе це стає молитвою, коли зроблене із вдячністю.  Коли часу більше - стараюся брати інтерв'ю у тих, хто віддає своє життя Україні сьогодні, особливо у тих, хто побачив межу життя і смерті на нулі. У цьому знаходжу найбільше сенсу. Знаходжу радість у багатьох дрібних речах. Навіть якось слухав музику і собі сам вирішив потанцювати в кімнаті ввечері. Можна у всяких речах знаходити це джерело і підтримку. 

Життя, воно багатогранне. Сенси і радість можна віднайти там,  де раніше не помічав.  У маленьких, простих речах, роздумах. Для мене часто це усвідомлення вдячності за щось, чого могло і не бути. А могло не бути всього. Але є.

 

Тому я б підсумував, що вдячність - це найадекватніше джерело радості, бо це відношення є найвідповіднішим станом свідомості щодо того, що є.  Яким б сумним і темним не було те, що бачимо. Темрява ночі минає і знову проміння сонця зʼявляється з-за обрію. І хоч проміння ще не видно але я вже у вдячності за те, що от от.