Галя Дідула – пластунка, працює в координаційному центрі з розвитку сімейних форм виховання та догляду дітей.

Марта Дідула – пластунка, менеджерка бази знань в Veteran Hub.

Як ти потрапила в організацію Пласт? Як це на тебе вплинуло та чим надихає організація?

Я почала так, як і Галя. Батьки віддали нас в новацтво з шести років. І насправді перше, що спадає на думку, що Пласт для мене – це друзі. Бо з нашим гуртком ми з шести років і досі найкращі подруги. Ми досі називаємося Грициками. І це такий кейс, коли Пласт і наш гурток природньо інтегрувався в наше соціальне життя. Я зараз справді не уявляю собі, де ще я могла б знайти настільки близьких людей. Бо у нас спільне бачення фундаментальних речей. 

Ми разом не тільки пластуємо, ми разом проходимо крізь різні періоди нашого життя. Це насправді те, за що я найбільше вдячна Пласту. 

Наша дружба перевірена і пластовими випробуваннями, і тим, що ми заснували разом юнацький курінь. Попри веселі моменти, були і виклики, які нам треба було проходити. 

Пригадую наш перший табір, який ми організовували, коли нам було 18 років. У нас два гуртки дітей і немає нікого старшого від нас. Кожен узяв на себе якусь роль в таборі. Ми щодня сперечалися, але дозволяли собі проживати ці моменти щиро — не стримуючи емоцій Я справді вдячна Пласту за те, що дав мені таких друзів, яких випробувало просто все, що я в мала житті. Усе я пройшла з ними разом.

У перші дні повномасштабної війни ми всі разом зібрались на станиці і волонтерили. Коли ми були супер щасливі, ми були разом. І коли були дуже критичні моменти в нашому житті, ми теж завжди разом. І це про цю підтримку, яку мені дав Пласт. 

Розкажи про сімʼю, який вплив вона мала на твоє становлення?

У нас в сім'ї було таке безпечне середовище для експериментів. Не було осуду — лише конструктивна критика, яка дозволяла помилятись і вчитись 

Усе дитинство, яке я згадую, це завжди було про прийняття. Щоб ми не зробили, ми завжди казали батькам. Бо не було цього відчуття, що нас можуть покарати за щось.

Я пам’ятаю багато ситуацій, коли ми усвідомлювали, що зробили щось не зовсім добре, але все одно йшли з цим до батьків.. І я відчуваю, що зараз це насправді впливає на мене. На те, як я спілкуюсь з іншими людьми. Я не боюсь бути відкритою і пробувати щось нове. 

Я завжди собі думаю, якби не сім'я, куди б я поверталась? У мене завжди є це відчуття, що: щоб я не зробила, сім'я завжди безпечне місце, куди я можу повернутися. І мене там приймуть, щоб не сталося. 

Це відчуття, що ми завжди могли бути щирими з батьками, воно перенеслося на звичайне просте спілкування. Що я можу бути щирою з іншими людьми, можу довіряти іншим людям. Це дуже сильно впливає на моє повсякденне життя. 

Завдяки тому, що в нашому дитинстві було безумовне прийняття,  мені точно зараз простіше. Легше довіряти іншим людям, пробувати, падати і вставати, і знов падати. Просто бути щирою у своїх намірах з іншими. 

Поділись своїми хобі або творчою діяльністю, якою займаєшся?

У дитинстві батьки нам розказали, що їм на весілля подарували підсвічник. Їм його подарував друг, який сам це вирізьбив. І цей підсвічник досі в нас є, на всіх подіях він завжди стоїть у центрі стола. 

Пам'ятаю, що в дитинстві я дуже хотіла щось вирізьбити також. Але просто через те, що не було якихось інструментів, я покинула цю думку. А тут нещодавно мій чоловік Андрій подарував мені цілий пакет інструментів, дерево. Тож я вже десь місяць пробую себе у різьбленні. Це стало для мене способом розслабитись і не думати ні про що.

Також я працюю менеджеркою бази знань в Veteran Hub. Я завжди пробую долучитися туди, де буду відчувати, що роблю щось корисне. Veteran Hub першими почали працювали з ветеранами, ще з 2015-го року.  Часто до них зверталися з проханням поділитися досвідом — як вони працюють, як взаємодіють. Щоб цей досвід не губився, ми почали фіксувати й аналізувати його всередині організації — і я долучилась до цього процесу.

І останнє запитання: що для тебе є джерелом сили і підтримки в цей час? 

Є дві речі, які мені допомагають. Перше – це віра в Бога. І друге – це розуміння, що я можу зробити для того, щоб наблизити нашу перемогу. Часом буває, що я знаходжу якісь речі, які можу робити і що допомагає мені. Часом я не знаю, куди себе подіти. 

З початку повномасштабної війни на станиці працював ось цей міжнародний відділ. Згодом я повернулась  на свою постійну роботу. І додатково знаходила можливості волонтерити з CASERS,  була водійкою швидкої на Сході. Що мені справді допомагало розуміти, що я роблю хоч щось, що може наблизити нашу перемогу. Донати  стали звичкою — регулярним, усвідомленим внеском у спільну справу.. Але завжди хочеться збільшити свій вплив. 

Гадаю, що Veteran Hub – це теж для мене щось таке, що допомагало розуміти, що я роблю щось важливе. Розуміння того, що я роблю щось корисне. Це дає мені зосередитись на тому, яка моя роль в цій війні. 

А віра в Бога – це те, що зі мною постійно. Я не уявляю, як живуть люди, які не вірять в Бога, і кому вони можуть довірити все, що ми не можемо собі пояснити. Цей такий контакт з Богом, це щось, що мене заземляє насправді і дає відчуття сил.. Віра – це те, що допомагає мені, звідки я черпаю енергію та ресурс щось робити.