Я знаю, що в Пласті ти з народження. Як так трапилося?

Я завжди кажу, що це був вибір без вибору (сміється). В мене двоє батьків пластунів і цілком логічно, що вони віддали мене до  Пласту. Проте бути в Пласті – мій свідомий вибір, я рада, що я тут є. Мені було пʼять, коли я стала новачкою, а в шість поїхала на свій перший табір. До того вже встигла побути з батьками на таборах, які вони організовували. Мої виховники, або навіть виховники моїх виховників були на таборах, де я гуляла малим трирічним шпіндюком.

У новацтві було весело. Наш рій (*прим. пластова група дітей 6-10 років) сформувався з групи в садочку. Тому з дівчатами ми разом з трьох-п'яти років, згодом повним складом перейшли в один гурток (*прим. пластова група дітей 11-17 років). І це, напевно, найцінніше, що дав мені Пласт – тяглість дружби крізь ціле життя.

А які найяскравіші спогади з юнацтва?

Юнацтво – це супер круто! Я пластувала в юнацькому курені ч. 14 ім. Соломії Крушельницької. 

Найяскравіші спогади – це, звісно, табори. Вони у всіх найяскравіші. Я свого часу була дуже чемною юначкою – не пропускала жодного табору. Не знаю чому, але найчастіше з таборів запам’ятовуються найтрешовіші моменти. Важко забути, як дощ падає енний день поспіль, а ми під тим дощем обкопуємо намети, але й позитиву, звісно, багато.

Є одна історія, яку я пам'ятаю в деталях, дуже сентиментальна для мене. Якось ми мали цілий день самостійно прожити в лісі без наметів і реманенту, збудувати житло і приготувати їсти. Таке собі випробування на самозарадність. Цілий день ми щось будували, виготовляли, а тоді під вечір почався дощ і ми приготували собі вечерю. Варили гречку, вона на диво навіть вийшла не сира (в 15 років ми ще не вміли добре готувати без старших). Ще в нас була капуста, з якої ми вирішили зробити собі салат, але не мали миски. Їсти зі сміттєвого пакета не хотілося, тому ми просто відривали листок, їли гречку і закушували листком капусти. Падав дощ, а ми ще й намагались співати. Це було щось неймовірне! Найсмачніша вечеря у моєму житті – листок капусти з сіллю і гречкою.

Також в юнацтві я дуже любила захід “День Пластуна” (ДП). Це була найбільша подія року: до Львова тоді з’їжджалися пластуни зі всіх міст України. Проводили ДП на Погулянці, на той час там бувало близько двох тисяч учасників – дитиною мене вражали такі масштаби. Ти їздиш на табори, знайомишся з різними людьми, а тоді на ДП серед тої маси пластунів починаєш бігати й шукати таборових знайомих. Щороку їх ставало все більше. Мені подобався цей процес: прийти та серед тисяч людей шукати друзів і знайомих. Це один з моїх найкращих спогадів.

Чим займаєшся в Пласті тепер?

Я ніколи себе не питала, чи продовжуватиму пластувати в дорослому віці. Просто після закінчення юнацтва я одразу перейшла в старшопластунство. Пласт – це мій ритм життя, і мої найкращі друзі – пластуни. Я дуже відчула це у 2020-му році без таборів (через пандемію COVID-19): чогось явно не вистачало.

Все, що “недопробувала” в юнацтві, пробую зараз. Я виховниця (менторка юнацького гуртка), зв’язкова (координаторка юнацького куреня, який складається з 4-5 гуртків), булавна дійсного членства (адміністративна робота з дорослими пластунами волонтерами осередку у Львові) і організаторка пластових  таборів.

Ого! Давай почнемо з виховництва.

Виховництво, це щось більше ніж наставництво на 7 років, це назавжди. Я завжди можу написати своїй виховниці, спитати пораду, чи відчути підтримку. У вересні буде 4 роки, як я сама стала пластовою юнацькою виховницею. Моїм дітям зараз по 14 років і я їх дуже сильно люблю. Вони прекрасні. 

Колись, мої виховниці вкладались в мене, шукали час, щоб приділити його нам, надихали на дії, спонукали до зростання, тож тепер моя черга віддати час моїм юначкам, щоб цей обмін енергією продовжився і колись вони стали виховницями. 

Свого часу я трішки вагалась: займатися з юнацтвом чи новацтвом. Новацькі діти маленькі – з ними цікаво бавитися,  подобається до них приходити час від часу. Але зі старшими мені цікавіше: захоплює спостерігати, як вони зростають та швидко навчаються бути самостійними. 

Зі своїм гуртком я знаюсь відтоді, як їм було по 10, зараз їм по 14, а коли я їх “випущу” з юнацтва – буде по 18. Вони дуже розумні і це для мене виклик: валять мене інколи питаннями. Тепер я вже навчилася казати: “Дівчата, я не знаю, давайте загуглимо.” Але перші роки думала: “Я ж виховниця, я маю це знати”, починала видумувати всякі історії чи казати: “Така цікава тема, підготуєте це на наступний раз”.

Дівчата до мене перейшли з новацтва: я взяла їх вже бандою і моїм завданням було втримати їх цією бандою.

Я намагаюся побудувати контакт так, щоб вони мені довіряли, а я могла їм допомогти. Ми вже два роки працюємо за схемою, коли в нас одні сходини пластові (за програмою), а інші – на якісь загальноосвітні цікаві теми. Зараз сходини тривають дві години, а перші 40 хвилин – це розбір всього, що з ними трапилося за тиждень. Ми сідаємо в коло і дізнаємося останні плітки: хто з ким зустрічається, хто кому написав, а хто не відписав. Я розумію, що їм треба виговоритися: ці перші 40 хвилин вони люблять найбільше. Власне, в цьому бачу цінність виховництва: ми долучені до формування і становлення дітей, впливаємо на них. Це, звісно, відповідальність, але в цьому найбільший інтерес.

Мої юначки, до слова, вже в мене учасниці (другий пластовий ступінь). На минулому таборі, коли я їх іменувала учасницями, вони складали пластову присягу. Я дуже трепетно віднеслася до цього моменту: присягу складали вночі, в альтанці, зі свічками та факелами, грала музика, я підготувала щемливу промову. Це те, що дівчатам запам'ятовується на все життя, навіть якщо вони надалі відійдуть від Пласту. Вважаю, що це один з найкращих церемоніалів з тих, що я робила. 

Чому ти стала зв’язковою?

Зв’язківство (координація юнацького куреня у Пласті) спочатку не входило в мої плани. Мені подобається, але досить непросто дається. Завдання зв'язкової – менторити всіх дітей і виховників у курені. І в мене часто виникають конфлікти інтересів, бо я маю владу дозволити своїм дітям організовувати те, що їм більше подобається (наприклад, день народження куреня), але ж існують якісь правила і треба щоб всі гуртки це спробували. Тому в мені бореться виховниця, яка “топить” за своїх дітей, і зв'язкова, яка має тримати баланс.

В курені в нас шість виховниць і сім інструкторок. Тобто в нас велика КВ (*прим. Кадра Виховників (КВ) – команда виховників усіх гуртків у курені). Хтось допомагає тільки на таборі, хтось – зі спортом, хтось приходить грати на гітарі – це дуже цінно, без інструкторів ми б не вигребли.  

В чому я вбачаю найбільшу свою роль як зв’язкової, то це допомога іншим виховницям. В нас на гуглдиску, наприклад, є папка зі всіма презентаціями, і коли хтось пише в чаті “Боже мій, за півгодини сходини, я нічого не підготувала, що робити?” і я така: “Дивися, там в тій папці є презентація, я готувала її півроку тому, можеш взяти”. Ми маємо обмін напрацюваннями і це виручає, бо дітям цікаві схожі теми. Або хтось пише “В мене одна мама дуже кіпішує, що дитина буде спати в наметі. Що їй написати?” І ми з виховницями радимося, як найкраще відповісти мамі чи вирішити якусь іншу конфліктну ситуацію.

Чим займається булавна дійсного членства?

В адмінапараті львівського осередку я відповідаю за стратегію “уладу” (вікового напряму) старших пластунів і сеньйорів. Це для мене найбільший виклик. Наш наймасштабніший проєкт – КВДЧ для людей з-поза Пласту, який ми організовували цієї весни (*прим. Кваліфікаційний вишкіл дійсного членства (КВДЧ) – тренінг для волонтерів, де ознайомлюють з організацією та можливостями волонтерства у дорослому віці). Він за роки пройшов величезний шлях змін. Разом з командою Булави ми  продумували систему інтеграції: практику, менторство, апробували її на нових волонтерах, які вже зараз стають виховниками для юнацтва та новацтва.

Мені, як учасниці КВДЧ, сподобався сам вишкіл і все, що відбувається опісля. Навіть наша розмова зараз є його наслідком. Дуже дякую тобі і всій команді.

Остання діяльність, яку ти згадувала – табори. Розповідай.

Цього року я втретє стала коменданткою (головною організаторкою) курінного табору і можу сказати, що це моя улюблена справа. Зв’язківство і виховництво – це довгострокова перспектива: ти в тих дітей вкладаєш, вкладаєш і потім за кілька років ти побачиш, що з того вийшло. А табір – це не лише стратегічний, а й моментальний результат. 

Вперше я робила табір у 19 років. Мої батьки тоді сказали, що я вар’ятка. Вони знають, що таке пластовий табір і які небезпеки там можуть бути. Але я дуже ретельно готувалася до нього: проходила всі можливі тренінги, говорила з мільйонами комендантів. Як комендант – я менеджер команди людей, в якій кожен відповідає за конкретну ділянку. Але тоді я координувала і допомагала по кожній, дуже хотілося, щоб все вийшло якнайкраще. І це був супер класний табір. Звичайно, ми всі плакали на ньому, бо дощ падав, щось не вдавалося, програма “з’їжджала”, діти хворіли. І ми думали нащо ми то робимо. Але потім ти читаєш відгуки дітей про те, що це були найкращі 10 днів літа, і розумієш, що все не дарма. 

Організовувати табір в Пласті – це прекрасно, бо це кульмінація пластового року. Все, чому ти вчиш дітей цілий рік, вони проявляють тут. От тільки навесні показувала їм, як в'язати перші вузлики, а влітку вони вже дошку оголошень зв'язують. Я люблю ці співи при ватрі, церемоніали і, власне, оце поняття “Чар пластування” – воно з'являється на таборі.  В мене є коробка з дитячими листами від юнацтва, я їх збираю і, коли мені дуже сумно – перечитую.

А ще я  вважаю, що табір – це не тільки про дітей, а й про дорослих, які його організовують. Я завжди кажу, що ми як команда організаторів, маємо отримувати задоволення від табору.

Діти – це важливо, але якщо команді буде некомфортно, то наступного року не буде кому робити цих таборів.

Тому ми маємо якісь свої фішечки: самі співаємо після того, як діти лягають спати, читаємо книжки, маємо власні захоплення. Бо зазвичай це наша відпустка і я хочу, щоб ми теж мали свої гарні спогади.

Я поділяю твоє бачення ролі дорослих в Пласті. Розкажи ще про діяльність свого старшопластунського куреня.

Мій старшопластунський курінь – “Амазонки”. Це курінь, який колись створила моя мама. Всі, хто його засновував,  вже перейшли в сеньйори  (*прим. вікова група пластунів від 35 років). Коли наше з гуртком юнацтво закінчилося, ми думали, куди податися. Нам хотілося створити щось своє: акцію, табір чи юнацький курінь. Розглядали всі можливі варіанти і потім вирішили відновити “Амазонок”. Були якісь ідеї і напрацювання старшого покоління, а ми хотіли додати багато нового, шукали компроміси і якось в нас зародилось те, що ми маємо зараз.

Із 2019-го нас було семеро, а зараз нас майже 20. Основна спеціалізація куреня – це робота з пластунами 18+. Маленькими кроками ми йдемо до того, щоб наситити життя повнолітніх людей у Пласті. Наприклад, організовуємо інтелектуально-розважальний змаг “Amaze”, акустичні вечори, де просто збираємося і співаємо. Зараз чекаємо або ресурсів, або покращення ситуації в країні, бо маємо одну амбітну ціль, але хай це буде поки секретом.

Для юнацтва і новацтва роблять багато, бо Пласт націлений на роботу з дітьми, але дорослі теж мають кайфувати.

Солю, ти надзвичайно активна в Пласті і поза ним! Це вплив організації?

Багато речей, які я спробувала в Пласті, люди зазвичай пробують у значно старшому віці. Той же рівень відповідальності, вміння складати бюджети, готувати їсти, організовувати людей, працювати в команді. А в Пласті ти отримуєш цей досвід значно раніше. Вперше я долучалася до організації табору в 16 років і навчилась багатьом речам “by doing”. Це справді дає велику перевагу в майбутньому. 

Коли проходжу співбесіди і мене питають про стресостійкість, я розказую про свій досвід коменданта – і все одразу стає ясно. Зараз працюю в університеті з абітурієнтами і бачу, як пластуни вміють себе подати, говорити, не бояться чужих людей. Це такі софт-скіли, яких наша школа поки що не дає, але точно дає Пласт.

Ми мандруємо, вчимося готувати їжу на вогні, в'язати споруди і співпрацювати, щоб бути готовими до різних викликів. Алярми (*прим. сигнал, які сповіщає про термінову готовність) на таборі – для того, щоб в критичні моменти вміти зібрати необхідні речі і слухати подальші вказівки. Коли почалася повномасштабна війна, я зрозуміла, до чого ми готувалися і вчилися ці всі роки в Пласті.

А ще – кількість знайомств! Коли ти приходиш в якийсь проєкт чи роботу, принаймні у Львові, там точно є хтось з пластунів, чи хтось, хто про них знає. І ви вже маєте мільйон тем для розмов, спільні спогади і спільні болі. Це дуже зближує. 

І я б хотіла нагадати, що Пласт – це не тільки Львів чи Україна, це велика діаспора. І з 24-го лютого я відчула силу тої єдності пластової спільноти. Люди, з якими я спілкувалася 3-4 роки тому чи взагалі ген-колись, просто писали: “Як ви? Якщо вам потрібна допомога, ви можете приїхати до Канади. Якщо ти вирішиш приїхати в Німеччину, ти можеш просто подзвонити, я тобі допоможу”. Тоді я чітко знала, що не маю бажання кудись їхати, але це була дуже важлива підтримка. Вона надавала крила і впевненість, що все буде добре.

Спілкувалася Таня Лежанська